Борис Лятошинський. Невизнаний геній української класичної музики

Постать одного з основоположників модернізму в українській класичній музиці Бориса Лятошинського на музичній орбіті двадцятого століття є визначальною, і не лише в українському контексті –  його симфонії мають всесвітнє значення.

Життєвий та творчий шлях Б.М. Лятошинського розпочався в Житомирі. Народився майбутній композитор 3 січня 1895 року в сім’ї вчителя історії, який  займався і науковою діяльністю в галузі історичних наук, а як директор різних гімназій, вів громадсько-освітню роботу у Житомирі, Немирові, Златополі. Мати добре грала на фортепіано й співала. Ще в юності під впливом батька Борис Лятошинський зацікавився історичним минулим нашого народу, що проявилось пізніше у використанні історичної тематики в його оперних та симфонічних творах. Він з ранніх років виявив велику музичну обдарованість, вчився грати на скрипці і фортепіано. Перші твори молодого композитора, написані в 14 років, з успіхом виконувалися в Житомирі.

Вищу освіту Борис Миколайович здобув у Києві, навчаючись одночасно на юридичному факультеті Київського університету та в Київській консерваторії під керівництвом Рейнгольда Глієра, київського композитора німецько-польського походження. Для Лятошинського наставник став справжнім другом на все життя, він найбільше вплинув на його музичний світогляд. Після смерті Глієра Борис Миколайович закінчив та оркестрував його концерт для скрипки, а в 1964 році присвятив пам’яті митця симфонічну «Ліричну поему».

Вже у 1920 році Б.М. Лятошинський викладає в Київській консерваторії музично-теоретичні дисципліни, а з 1922 року – веде клас композиції. Влітку 1944 року Лятошинського призначають художнім керівником Української філармонії, він працює музичним консультантом у Радіокомітеті. Разом з педагогічною і   творчою роботою Борис Миколайович займався й громадською діяльністю – у лютому 1939 року на І республіканському з’їзді композиторів його було обрано головою Спілки композиторів України.

Шлях Лятошинського в мистецтві був непростим. Життя Б.М. Лятошинського – це перипетії послідовної роботи над розвитком української музики на противагу радянському соцреалізму та шквальній критиці «партійних» композиторів та критиків. Його стосунки з радянською владою нагадують життя О. Довженка й М. Рильського, з якими він дружив і працював. За аналогією до цих митців, композитор теж був лауреатом різноманітних комуністичних премій, писав твори на замовлення влади. А у 1939-1941 роках взагалі очолював Спілку композиторів України. Однак, як і у випадку зі згаданими діячами, Б. Лятошинський намагався закладати підвалини для функціювання власне української культури, і точно не належав до когорти слухняних «партійних» композиторів, які ніколи не сміли перечити курсу ЦК.

Кульмінацією протистояння композитора з радянською культурною політикою стала Третя симфонія, яку вперше виконали у 1951 році. Лятошинський написав її з вражень від Другої світової, однак за настроєм зробив не урочисто-переможною, як того хотіли в Компартії, а радше антивоєнною. У епіграфі композитор написав: «Мир завжди перемагає війну». Симфонію одразу ж нарекли «формалістичним мотлохом» і йому довелося зробити другу редакцію. З трагічної вона перетворилася у штучно-піднесену та соцреалістичну. Оцінка творчості Лятошинського різко змінилася на протилежну. Третю симфонію оголосили етапною для всієї української музики.

Борис Лятошинський був надзвичайно різнобічним композитором, одним з найвагоміших для української музики. Написавши перші в український класиці п’ять професійних монументальних симфоній, він водночас зумів задати тренд  на модернізм, і в радянські часи осучаснив українську музику небаченими раніше інноваціями.

З часом умови для творчості композитора покращилися – хрущовська відлига дала йому можливість розкритися у Четвертій та П’ятій симфоніях, які вже не так завзято критикували, а сам Лятошинський отримав більше публічного визнання. Композитор відвідав Францію, Італію, Англію, Бельгію, НДР, Польщу, Болгарію, Чехословаччину, Швецію. Його музика невпинно подорожує світом. Партитури потрапляють до рук все нових і нових диригентів, а твори Лятошинського знаходять свого слухача.

Композитор залишався щирим, мужнім художником і в найважчі для країни часи, і в самі гіркі хвилини власного життя. Творчість Лятошинського звернена до людини, до її дум і почуттів. Тими ж ідеалами керувався у своїй педагогічній діяльності. Він знайшов можливість передати свої знання наступному поколінню, виховавши учнів із групи «Київського авангарду». Школа Лятошинського – це передусім виявлення індивідуальності, повага до іншої думки, свобода пошуку. Тому настільки несхожі один на одного у своїй творчості його учні – Валентин Сильвестров і Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький і Микола Полоз, Євген Станкович, Леся Дичко, Георгій Мирецький, Володимир Загорцев, Валерій Польовий,  Іван Карабиць та Ігор Шамо. Їх композиторські техніки різняться, проте всі вони певним чином продовжили традиції, закладені Лятошинським. Свого ж педагога згадують надзвичайно тепло.

Крім того, що Б.М. Лятошинський був видатним композитором-симфоністом, він відомий як прекрасний піаніст та диригент, багато часу приділяв громадській роботі. За своє життя був нагороджений багатьма орденами та медалями, двічі удостоєний державних премій. В 1945 році Б.М. Лятошинському було присуджено звання «Заслужений діяч мистецтв України», а в 1967 році – звання народного артиста СРСР. Його оперу «Золотий обруч» у 1971 році було удостоєно Шевченківської премії.

Повернення імені Бориса Лятошинського в широке музичне поле України надзвичайно важливе – він заклав підвалини для сучасної української класики в часи культурного терору та виховав покоління композиторів-шістдесятників у несприятливих умовах, коли керівництво Київської консерваторії було відданим ідеалам соцреалізму. Найголовніше, що композитор доклався до створення української академічної музики, якою ми знаємо її сьогодні. До Лятошинського у нас не було композиторів-симфоністів масштабу Р. Вагнера з одного боку, і модерністів в дусі Б. Бартока, К. Шимановського, з іншого. Поєднавши у творчості два актуальних на той час напрямки, Б. Лятошинський став «ковтком свіжого повітря у часи тоталітарної радянської задухи ХХ століття».

У наш час більша частина творчості Лятошинського доступна для пересічного слухача. У 1994 році Національний симфонічний оркестр України під керуванням американського диригента українського походження Теодора Кучера виконав та записав усі п’ять симфоній композитора. В 1995 році диск із симфоніями Б. Лятошинського, виданий у США фірмою «Марко Поло», був визнаний кращим записом року.

Український режисер В’ячеслав Скворцов   у 1994 році на честь митця створив стрічку «Борис Лятошинський». Засновано премію ім. Б.М. Лятошинського (1995). Ім’я Бориса Лятошинського носять музичний коледж у Харкові, дитяча музична школа в Житомирі (у школі відкрито кімнату-музей Б. Лятошинського), вулиці в Житомирі, Києві, Луцьку. У Києві відкритий для відвідувачів кабінет-музей Б. Лятошинського, яким опікуються нащадки композитора – сім’я Гомонів. Це місце, де композитор жив і творив, збережене у тому ж вигляді, яким воно було за його життя.

У 2011 році Національний симфонічний оркестр України знову виконав усі п’ять симфоній композитора на чолі з диригентом В. Сіренком. Створили також Всеукраїнський конкурс молодих композиторів імені Бориса Лятошинського. З’являється все більше запитів на виконання його музики в Європі, адже музика у час війни стала потужним інструментом культурної дипломатії.

Французьке видавництво Billaudot оприлюднило нові офіційні сучасні партитури творів Б. Лятошинського –  низку камерно-інструментальних творів і Слов’янський концерт для фортепіано з оркестром. Ця подія робить твори Лятошинського доступнішими європейським професіоналам і поціновувачам. Наявність нових видань дає можливість заохочувати до виконання цієї музики виконавців усього світу.

Поштовхом до зацікавленості українською культурою у світі стала, на жаль, трагічна подія в історії України – повномасштабне вторгнення російського агресора в Україну у 2022 році. Відтоді українська класична музика все частіше лунає на багатьох відомих концертних майданчиках країн Європи, Америки тощо. Все ширше залучення української культури у світовий контекст є надзвичайно важливим, бо ця жорстока війна ведеться не лише безпосередньо на фронті, а й у свідомості людей, у розумінні ними, чому й за що ми боремося.

Напередодні ювілею  Б.М. Лятошинського у читальному залі бібліотеки коледжу була оформлена виставка, присвячена одному з найважливіших українських композиторів. Студенти з цікавістю переглядали нотні видання з творами Б.М. Лятошинського, наявні у книгозбірні нашого коледжу. У Києві протягом січня 2025 року вперше проходитиме фестиваль музики Бориса Лятошинського Liatoshynsky Space 2025, організований Національною філармонією України та Фундацією Лятошинського з метою посилення уваги до спадку видатного українського композитора та диригента XX століття. Велика музична спадщина видатного композитора є золотим фондом української музики, а саме ім’я Б.М. Лятошинського все більше привертає увагу, репрезентуючи виразну самобутність української музики ХХ століття.

Творчий доробок Б.М. Лятошинського

Опери

• Золотий обруч»(за повістю Івана Франка «Захар Беркут», 1929
• «Щорс»(«Полководець», лібр. І. Кочерги та М. Рильського, 1937)

для хору з оркестром:

• «Урочиста кантата» (слова М. Рильського, 1939)
• «Заповіт» (слова Т. Шевченка, 1939)

Для симфонічного оркестру

• 5 симфоній
  • №1 (1918-19, 2-а ред. 1967), ля мажор
  • № 2 (1935-36, 2-а ред. 1940)
  • №3 (1950, 2-а ред 1954), сі мінор
  • № 4 (1964)
  • № 5 «Слов’янська» (1965-66)
• Сюїти, увертюри, симфонічні поеми
  • Фантастичний марш (1920)
  • Жартівливий марш (1920)
  • Увертюра на чотири укр. нар. теми (1926)
  • Поема возз’єднання (1949—1950)
  • «Тарас Шевченко, оркестрова сюїта з музики до кінофільму (1952)
  • Сюїта з музики до трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта» (1955)
  • «Ґражина», балада для симфонічного оркестру (1955)
  • «На берегах Вісли», симфонічна поема для оркестру (1958)
  • «Польська сюїта» (1961)
  • «Слов’янська увертюра» (1961)
  • «Лірична поема» (пам'яті Р. Глієра) (1964)
  • «Слов’янська сюїта» (1966)
  • Урочиста увертюра (1968)
  • Сюїти з музики до кінофільмів (1931-32)

Для фортепіано з оркестром: «Слов’янський концерт»(1953),

Для духового оркестру

• Урочистий марш (1931)
• 2 похідні марші (1932, 1936)

Для голосу з оркестром

• Три романси (слова старовинних китайських поетів, 1925)

Для голосу і камерно-інструментального ансамблю

• Два романси, 1923

Камерно-інструментальні ансамблі

• Для квартету дерев’яних духових інструментів – Сюїта (1944),
• Три п’єси (1939)
• 2 фортепіанні тріо (1922, 1942)
• 4 струнні квартети (1915, 1922, 1928,1943)
• Сюїта для квартету на укр. нар. теми (1944)
• «Український квінтет» (1943, 2-га ред. 1945)
• для скрипки і фортепіано – Соната (1926), Три п’єси на таджицькі нар. теми (1932)
• для віолончелі і фортепіано – 2 мазурки на польс. нар. теми (1953)
• для альта і фортепіано – Нюктюрн і Скерцино (1964)

Для фортепіано

• 2 сонати (1924,1925)
• 7 п’єс – «Відображення»(1925), Балада (1928), Сюїта
• 2 прелюдії (1942)
• 5 прелюдій (1943)
• Концертний етюд, рондо (1962) та ін.

Хори

• на слова І. Франка (1941)
• на слова Т. Шевченка (Тече вода в сине море», «Із-за гаю сонце сходить» 1949-1951); «За байраком байрак», «Над Дніпровою сагою», «У перетику ходила», 1960)
• на слова М. Рильського
• 5 хорів ор. 64(1964)
• 4 хори op. 65 (1964)
• на слова різних поетів (цикл «З минулого», 1966) та ін.

Романси

• на слова різних поетів (5 – 1922; 3 – 1922; «Місячні тіні», 1923 та ін.)
• на слова П. Шеллі (1923), М. Метерлінка (1923), І. Франка(1940), Л. Первомайського (1940), В. Сосюри, (1942), А. Міцкевича (1955) та ін.

Обробки українських народних пісень – для голосу з фортепіано (2 – 1934; 10 – 1937; 15 – 1941; 5 – 1941 та ін.)

• для хору без супроводу (1942)

 Музика для театру і кіно

музика до 6 театральних вистав (1932-1957), зокрема «У пущі» Лесі Українки, «Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра),

до 14 художніх кінофільмів (1932-1960), зокрема:

• «Кармелюк» (1931, реж. Ф. Лопатинський)
• «Іван»(1932, реж. О. Довженко )
• «Любов»(1933, реж. О. Улицька, О. Гавронський)
• «Кришталевий палац» (1934, реж. Г. Гричер)
• «Червона хустина»(1934, реж. Л. Френкель)
• «Новели про героїв-льотчиків» (1938, реж. О. Уманський) «Визволення»(1940, реж. О. Довженко, Ю. Солнцева)
• «Тарас Шевченко»(1951, реж. І. Савченко)
• «Полум’я гніву»(1955, реж. Т. Левчук)
• «Кривавий світанок»(1956, реж. О. Швачко)
• «Іван Франко»(1956, реж. Т. Левчук)
• «Григорій Сковорода»(1960, реж. І. Кавалерідзе )
• «Летючий корабель»(1960, реж. М. Ю. Юферов) 
• «Повія»(1961, реж. І. Кавалерідзе )

Інструментування творів інших авторів

• опер М. Лисенка «Енеїда», «Тарас Бульба» (останньої – разом з Л. Ревуцьким)
• двох полонезів і Маршу М. Лисенка
• завершення та інструментування Скрипкового концерту Р. Глієра